Роман ShaRP (roman_sharp) wrote,
Роман ShaRP
roman_sharp

Брежнев лучше Бандеры

Недавно в очередном горячем обсуждении героизации Бандеры меня спросили примерно так "А откуда, мол, вы знаете, что украинцы плохо к нему относятся?". Потянувшись за ссылкой на запомнившийся мне материал, известного национал-муделя Сергея Грабовского - т.е. если автор и заангажирован, то явно в сторону Бандеры а не наоборот, я вдруг обнаружил, что тогда, в 2007-м, он прошел практически незамеченным.

Попытаюсь это исправить и перепечатаю его здесь сегодня.

В фильме снимались опросе фигурирует отношение граждан Украины к: Петру Первому, Богдану Хмельницкому, Мазепе, Брежневу, Никите Хрущеву, Ленину, Сталину, Горбачеву, Михаилу Грушевскому, Вячеславу Чорновилу, Бандере, Скоропадскому, Петлюре, революции 1917 года, пребыванию Украины в составе СССР и распаду Советского Союза. И оно - спойлер - оказывается совсем не таким, каким его хотел видеть сторонник *национализма с демократическим лицом*. Потому он и назвал свой материал "Чухраїнці на марші"


Традиційно бурхливі політичні події плюс черговий сюрприз населенню від влади, цього разу нові житлово-комунальні тарифи, знову не дали на початку чергового року освіченій громаді змогу бодай на хвильку зупинитися, розважливо подумати й зрозуміти, куди насправді йде українське суспільство і чого воно хоче. А тим часом чергову порцію матеріалу для роздумів підкинуло всеукраїнське соціологічне опитування, проведене на замовлення Інституту політики (власне, його керівника і провідної наукової сили Миколи Томенка) Українським демократичним колом та фірмою Ukrainian sociology service (на чолі цих структур стоять знані у вченій спільноті доктори соціології Сергій Макєєв та Олександр Вишняк).

фото ОБОЗ
Даних це опитування дало чимало, проте чи змогли самі дослідники їх адекватно інтерпретувати? Наприклад, Микола Томенко оптимістично заявив, що формування української політичної нації фактично завершене, бо ж (і від цього справді нікуди не подінешся) станом на кінець 2006 року пишаються, що вони є громадянами України, 65% опитаних, тоді як 2002 року – тільки 49%, ба більше – у всіх регіонах, навіть на сході, південному сході і півдні країни цей показник помітно перевищує половину респондентів – відповідно 60%, 66%, 58%. Одночасно помітно скоротилася за чотири роки кількість тих, хто ідентифікує себе радше з СРСР, ніж з Україною – з 39% до 34%.

Але от тільки питання: з ЯКОЮ Україною ідентифікують себе українські громадяни? А відтак – ЩО САМЕ сповідує і чого прагне та нація, чиє становлення радісно зафіксував політик та політолог Томенко?

Зрозуміло, що дати вичерпну відповідь на ці запитання на основі одного тільки опитування, навіть і зробленого фаховими соціологами, неможливо. Ризикну сказати: такої вичерпної відповіді взагалі не існує і не може існувати, бо Україна перебуває у плетиві дуже складних геополітичних та етнополітичних процесів, а відтак, як казали колись квартирні маклери, „можливі варіанти”. Але, попри це, все ж деякі риси цієї „країни Х” та відповідної нації ми можемо прозирнути завдяки бравим соціологам, хоч риси ці, переконаний, багато кому не сподобаються. Не подобаються вони й мені, але хіба будь-кому може подобатись діагноз хвороби, навіть найлегшої?

Отож: відомо, що одним із головних підґрунть національного життя всюди у світі є історична пам‘ять, історичні міфи та перекази, символи історичного шляху, спільні уявлення про минуле тощо. І навіть коли великі групи населення розходяться щодо оцінки певних символічних постатей минулого (скажімо, Наполеона чи Робесп‘єра), вони погоджуються, що йдеться про великих діячів національної

історії, тоді як, скажімо, Гітлер не є постаттю цієї історії, хоча і вплинув на неї неабияк, ба більше: під час Першої світової війни прижив з французькою дівчиною сина, такого собі Жан-Марі Лоре. Сумніваюсь я і в тому, що поляки вважають Катерину ІІ визначною діячкою польської історії, попри її активну участь у подіях цієї історії – як на політичному, так і на інтимно-сексуальному рівні (втім, ця пані, мабуть, не дуже відділяла одне від іншого). А от уже список запропонованих респондентам для оцінок діячів минулого, куди входять російський імператор Петро І й аж чотири совєтських лідери (Ленін, Сталін, Хрущов, Горбачов), загалом третина списку – засвідчує типологію історичної свідомості не тільки широких верств населення, а і самих дослідників. Я розумію, що вписати до списку австрійську імператрицю Марію-Терезію, яка вплинула на історію України аж ніяк не менше, ніж вказані персонажі, було неможливо: боюся, про неї не чули не тільки пересічні громадяни, а й високоповажні дослідники, і вже це засвідчує вкрай неадекватні уявлення українців про своє минуле. І взагалі: Ленін, котрий жодного дня не був на території України, у цьому списку є, а Вільгельма ІІ, завдяки грошам котрого вказаний Ленін став персонажем світової історії, немає (а між тим Німеччина Вільгельма ІІ однією з перших визнала Україну як незалежну державу, ба більше – Данило Яневський у своїй іпостасі історика стверджує, що Україну просто-таки вигадав вільгельмовський генерал Гофман). Якась дивна логіка. Схоже, що совєтьська – як у авторів дослідження, так і у респондентів...

Утім, судіть самі. До Петра І позитивно ставиться 60%, негативно 17%. Агов, а як же Шевченкове: „Це ж той Первий, що розпинав нашу Україну”? Звідки така мазохістська любов до вінценосного сифілітика, котрий прагнув ліквідувати козацькі вольності і закрив для Лівобережної України двері до Європи, змусивши всіх лазити туди через петербурзьке вікно?

Ще більш прихильне ставлення до Богдана Хмельницького: позитивне у 70% респондентів, негативне – у 9%. От тільки незрозуміло: а на чому ґрунтується той позитив? Мабуть, досі чимало народу вважає, що Хмельницький „возз‘єднав Україну й Росію” (хоча чи існувала тоді Росія взагалі?), для інших найважливішим є постання Козацької держави, Patria Cosacorum, для третіх – прагнення гетьмана об‘єднати всі землі „нашої України малоруської” в тих межах, „як за давніх князів руських”. З іншого боку, можливо, ті, хто негативно ставиться до „Богдана п‘яного”, солідарні тут не з Олесем Бузиною, а з тим же Шевченком?

А от Петрового опонента Івана Мазепу поціновують невисоко: позитивно 36% опитаних, негативно 26% (не знає 9%, не може сказати нічого певного 29%). Того самого, хто для європейських романтиків став уособленням прагнення до свободи, чиї вільнолюбні прагнення змушений був визнати у „Полтаві” навіть імперієфіл Пушкін:

Без милой вольности и славы

Склоняли долго мы главы

Под покровительством Варшавы,

Под самовластием Москвы.

Но независимой державой

Украйне быть уже пора:

И знамя вольности кровавой

Я подымаю на Петра.

Ну, а далі – класичний тест на „совка”. Причому „совка” недалекоглядного.

До Леоніда Брежнєва позитивно ставиться 52% опитаних, негативно – 27%. Афганістан, Чехословаччина, дисиденти, занепад економіки, торжество ситої номенклатури, промови генсека, всіяні шамотінням на кшталт „сосисками сраними” („соціалістичєскімі странами”) – кайф! І навіть відносна ситість і безпека за умов лояльності до влади навряд чи можуть мотивувати таку оцінку у людей, здатних скласти 2 і 2. Але – справді, маємо те, що маємо.

Чи й справді у нас більше люблять брежнєвську ситість, аніж мазепинську вольність?

Щодо інших совєтських лідерів ситуація ще цікавіша. Микиту Хрущова позитивно оцінює 44% анкетованих, негативно 29%, отже, загалом „плюс”,

Володимира Леніна позитивно 38%, негативно 40% - загалом практично „нуль” (на межі похибки розходження), а от Сталін і Горбачов – одні із рекордсменів негації: „за” „дядечка Джо” 23%, „проти”59%, „за” Ґорбі 29%, „проти” – 53%.

Ні, я розумію, що цей персонаж накоїв чимало дурниць і зовсім не хотів отримати в результаті своїх реформ незалежну Україну, але ж він цілком щиро переймався десталінізацією суспільства і чимало для цього зробив! Проте українці – люди загадкові: і Сталіна, і того, хто руйнував побудовану ним систему оцінили майже однаково негативно.

Ну, а тепер про оцінку власне українських діячів ХХ століття. Скажіть-но, яка тут є (і чи взагалі може бути) система: Михайло Грушевський – позитивно оцінило 49%, негативно 11% (при тому, що не знає такого 15%, що є ненормальним – перший глава модерної незалежної Української держави!);

В‘ячеслав Чорновіл – позитивно 47%, негативно 17% (цікаво, скільки тут у Донбасі відсотків додали Тарасу В‘ячеславовичу, кардинально сплутавши великого батька з регіональним сином?);

Степан Бандера – позитивно 24%, негативно 44% (не знає 8%, не може визначитися 24%); і, нарешті, двоє опонентів у боротьбі за владу у 1918 році – двоє опонентів, котрі вщент розхитали недобудовану українську державність із відомим зараз нам усім наслідком, проте двоє визначних, поза сумнівом, політиків – Павло Скоропадський (позитивно 29%, негативно 15%, не знає 25%, не може визначитися 31% - рекордний показник) та Симон Петлюра (позитивно 16%, негативно 42%, не знає 10%, не визначилися 27%). Двох же Леонідів – Кравчука і Кучму – залишимо „за бортом”: апріорі зрозуміло, що з різних причин до них погано ставитиметься переважна більшість громадян.

А тепер запитання: якою є країна, де більшість громадян позитивно ставиться одночасно до творця Козацької держави Хмельницького і до її руйнівника Петра І, до першого лідера модерної України Грушевського (якщо ми розкидаємо голоси тих, хто досі його не знає, „за” нього гарантовано буде понад 50%) і до душителя українських автономістських (Шелест), не те що незалежницьких ідей Брежнєва? І якою є нація, в головах більшості представників котрої уживаються ці несумісні вектори?

Утім, є ще кілька промовистих цифр, котрі характеризують цей клінічний, як на мене, стан національної свідомості: жовтневу революцію 1917 року позитивно оцінює 42%, негативно – 33% (ґвалт! Чому ж 40% з вас негативно оцінило її лідера Леніна?); 63% позитивно оцінює перебування України у складі СССР (очевидно, разом з розкуркулюванням, Голодомором, 1937 роком і т.д.?) і тільки 20% - негативно, нарешті, 28% позитивно оцінили розпад Совєтського Союзу, а от 54% - негативно (нагадаю, 65% опитаних пишається тим, що вони громадяни України, отже, чимала кількість люду одночасно вважає, що бути українськими громадянами – це добре, а втрата совєтського громадянства – це погано).

Так от, як на мене, цифри ці справді показують зрілість української політичної нації; тільки зрілість це не нормального європейського народу, здатного адекватно оцінити своє минуле і виробити спільний в основних рисах погляд на нього, виходячи не з чиїхось нав‘язаних, а з власних інтересів, - це зрілість того феномену, який Василь Стус зауважив ще в 1970-х роках й образно назвав „нацією сержантів”.

Хоча, мабуть, сержанти мусять краще орієнтуватися на місцевості, в тому числі й історичній.

...Чи, може, не треба особливо перейматися, і публіка відповідала на запитання інтерв‘юерів навмання, не думаючи, так, як прийнято в даному регіоні чи населеному пункті, аби соціолог був задоволений і аби влада не запідозрила у вільнодумстві? Тоді це ще гірше – йдеться про рівень денщиків, лакеїв, єфрейторів. Чи клієнтів психіатрички, котрі однаково позитивно ставляться і до боротьби за свободу, і до боротьби проти неї.

Утім, у Остапа Вишні подибуємо ще одне цікаве визначення цієї нації: чухраїнці.



Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників

Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 6 comments