Роман ShaRP (roman_sharp) wrote,
Роман ShaRP
roman_sharp

Квит-Apocalypto

И еще прекрасного. Текст о благостности и гуманизме украинского национализма и ОУН взят из статьи Націоналізм і релігія все того же самого Сергея Квита (опубликовано 13/12/2011)



...

Другий напрям впливу Донцова – побудова ОУН за зразком організації орденського типу. Членів ордену об’єднує не політична програма, яку можна змінювати, а спільний світогляд. До ордену не можна вступити за власним бажанням. Він вимагає не тільки прихильності й однодумства, а посвяти. Незрозуміло лише, чому ОУН досі закидається авторитаризм. Ця риса не може вважатися негативною для військової організації в умовах воєнного часу. Адже метою ОУН була загальнонаціональна мобілізація українців для участі у Другій світовій війні, яка для цілої Європи виглядала невідворотною. Україна не мала власних державних інститутів, включно з відповідальним урядом та армією, які могли б забезпечити її національні інтереси. Тому ОУН відіграла історичну роль політичного керівництва та ідеологічного ядра повстанського руху. Причому вона вповноважила на це себе сама, виступаючи від імені свого народу. Вакансії були відкриті.

Після початку Другої світової війни легальні українські політичні партії в Галичині припинили своє існування, оскільки зникла та держава, за законами якої вони реєструвалися та провадили статутну діяльність. Тому, згідно з історичними реаліями всі, хто хотів долучитися до боротьби за українську незалежність, у т.ч. націонал-демократи, ліберали, католики, православні, українські комуністи, представники національних меншин в Україні, також пізніше різних народів СРСР мали можливість це зробити у структурах, створених зусиллями організованого націоналістичного руху. Хоч УПА не можна повністю ототожнювати з ОУН, оскільки це був широкий повстанський рух, ми не маємо прикладів існування окремих підрозділів, які б складалися з прихильників тих чи тих політичних напрямів (хоч маємо яскраву полемічну палітру політичної публіцистики, де можна ідентифікувати різні ідеологічні традиції). Поруч з тим, все це був один націоналістичний резистанс.

До речі, український націоналізм ніколи не був «буржуазним», як стверджувала радянська пропаганда. Основною соціальною базою виступало селянство, включно з сільською або тісно пов’язаною із селом інтелігенцією – священиками, вчителями, лікарями, студентами. Тому можна вести мову про те, що вирішення соціальних питань хоч і відкладалося до здобуття Української Самостійної Соборної Держави, але ідея соціальної справедливості завжди була очевидною, такою, що не потребувала окремої дискусії.

Виникає ряд інших питань, пов’язаних з українськими особливостями й відмінностями від різних загальноєвропейських концептуальних схем. Наприклад, сама назва «український націоналізм», свідомо викривлюється в різний спосіб. По-перше, згідно зі штампами радянської пропаганди, націоналізм ототожнюється з нацизмом. Сьогодні ними послуговуються всі, хто заперечує право українців мати власну державу, історію чи навіть право на національно-визвольну боротьбу. По-друге, до цієї ж риторики наближаються багато українських «нових лівих», через нічим не вмотивоване протиставлення націоналізму як «ненависті до чужого» патріотизмові як «любові до свого», що випливає з незнання джерел. По-третє, як ми згадали, визначення «український націоналізм» уже само по собі заперечує доцільність застосування поняття «інтегральний націоналізм».

Не слід забувати, що розвиток європейської політики у міжвоєнний час відбувався у горизонті апокаліптичних перемог більшовицького режиму, тоді як сьогодні ми схильні трактувати тодішні події у горизонті документів Нюрнберзького процесу. Про це згадують автори книжки. Іншими словами, джерела симпатій визвольницьких рухів недержавних європейських націй до фашистських режимів (передусім італійського) у 1920-1930-х роках потрібно розглядати не крізь співставлення з пізнішими злочинами проти людяності (у т.ч. німецького нацизму), а як позитивний приклад конкурентних перемог у ряді європейських країн над власними симпатиками більшовизму, що його В.Черчіль вважав регресом людства. Європа поки що була поінформована тільки про геноциди Сталіна, але не Гітлера. Тоталітарні рухи ХХ ст. мають спільну природу, хоч усі різновиди фашизму формувалися на хвилі реакції протидії російському комунізмові, досі не засудженому жодним міжнародним трибуналом.

Тому не варто мудрувати про те, що було б, якби українці завели власні концентраційні табори. Бо нема про що говорити. Попри слушно окреслені О. Зайцевим, О. Бегеном та В. Стефанівим механізми формування організованого українського націоналізму, добре представлений авторитарно-тоталітарний дискурс тогочасної Європи, куди на початках цілком вписувалися націоналістичний та «інтегралістський» католицький рухи, врешті мала місце самовіддана боротьба українського народу проти нацизму та до кінця 1950-х років – проти «тюрми народів» СРСР, за «волю народам і волю людині». Ця зрозуміла всім гуманістична ідеологема націоналістичного резистансу була влучно візуалізована Н. Хасевичем.




Это так прекрасно, что я переведу:

...

Второе направление влияния Донцова - построение ОУН по образцу организации орденского типа. Членов ордена объединяет не политическая программа, которую можно изменять, а общее мировоззрение. В орден нельзя вступить по собственному желанию. Он требует не только привязанности и единомыслия, а посвящения. Непонятно только, почему ОУН до сих пор вменяется в вину авторитаризм. Эта черта не может считаться негативной для военной организации в условиях военного времени. Ведь целью ОУН была общенациональная мобилизация украинцев для участия во Второй мировой войне, которая для всей Европы выглядела неизбежной. Украина не имела собственных государственных институтов, в том числе ответственного правительства и армии, которые могли бы обеспечить ее национальные интересы. Поэтому ОУН сыграла историческую роль политического руководства и идеологического ядра повстанческого движения. Причем она уполномочила на это себя сама, выступая от имени своего народа. Вакансии были открыты.

После начала Второй мировой войны легальные украинские политические партии в Галичине прекратили свое существование, поскольку исчезло и государство, по законам которого они регистрировались и проводили уставную деятельность. Поэтому, согласно с историческими реалиями все, кто хотел присоединиться к борьбе за украинскую независимость, в т.ч. национал-демократы, либералы, католики, православные, украинские коммунисты, представители национальных меньшинств в Украине, также позднее разных народов СССР имели возможность это сделать в структурах, созданных усилиями организованного националистического движения. Хотя УПА нельзя полностью отождествлять с ОУН, поскольку это было широкое повстанческое движение, у нас нет примеров существования отдельных подразделений, которые бы состояли из сторонников тех или иных политических направлений (хотя имеем яркую полемическую палитру политической публицистики, где можно идентифицировать различные идеологические традиции) . Вместе с тем, все это был один националистический резистанс.

Кстати, украинский национализм никогда не был «буржуазным», как утверждала советская пропаганда. Основной социальной базой выступало крестьянство, вместе с сельской или тесно связанной с селом интеллигенцией - священниками, учителями, врачами, студентами. Поэтому можно говорить о том, что решение социальных вопросов хоть и откладывалось до завоевания Украинского Самостоятельного Соборного Государства, но идея социальной справедливости всегда была очевидной, не требовавшей отдельной дискуссии.

Возникает ряд других вопросов, связанных с украинскими особенностями и отличиями от различных общеевропейских концептуальных схем. Например, название «украинский национализм», сознательно искажается различными способами. Во-первых, согласно штампам советской пропаганды, национализм отождествляется с нацизмом. Сегодня ими пользуются все, кто отрицает право украинцев иметь собственное государство, историю и даже право на национально-освободительную борьбу. Во-вторых, к этой же риторике приближаются много украинских «новых левых», из-за ничем не мотивированного противопоставления национализма как «ненависти к чужому» патриотизму как «любви к своему», что вытекает из незнания источников. В-третьих, как мы упомянули, определение «украинский национализм» уже само по себе отрицает целесообразность применения понятия «интегральный национализм».

Не следует забывать, что развитие европейской политики в межвоенное время происходило в горизонте апокалиптических побед большевистского режима, тогда как сегодня мы склонны трактовать тогдашние события в горизонте документов Нюрнбергского процесса. Об этом вспоминают авторы книги. Другими словами, источники симпатий освободительных движений негосударственных европейских наций к фашистским режимам (прежде всего итальянскому) в 1920-1930-х годах нужно рассматривать не через сопоставление с позднейшими преступлениями против человечности (в т.ч. германского нацизма), а как положительный пример конкурентных побед в ряде европейских стран над собственными сторонниками большевизма, который В.Черчиль считал регрессом человечества. Европа пока была проинформирована только о геноциде Сталина, но не Гитлера. Тоталитарные движения ХХ ст. имеют общую природу, хотя все разновидности фашизма формировались на волне реакции противодействия российскому коммунизму, еще не осужденному никаким международным трибуналом.

Поэтому не стоит рассуждать о том, что было бы если бы украинцы завели собственные концентрационные лагеря. Потому что не о чем говорить. Несмотря на справедливо очерченные А. Зайцевым, А. Беген и В. Стефанивым механизмы формирования организованного украинского национализма, хорошо представленный авторитарно-тоталитарный дискурс тогдашней Европы, куда в начале вполне вписывались националистическое и «интегралистское» католическое движения, наконец, имела место самоотверженная борьба украинского народа против нацизма и до конца 1950-х годов - против «тюрьмы народов» СССР, за «волю народам и свободу человеку». Эта понятная всем гуманистическая идеологема националистического резистанса была точно визуализирована Н. Хасевичем.



По моим ~недалеким~ представлениям знакомые с документами Великих Сборов ОУН, работами Сциборского, историей ОУН, историей с движением Бульбы-Боровца, конфликте ОУН(м)-ОУН(б) и т.д. и т.п. , - должны получить просто таки трансцедентальное наслаждение от кристальной честности, прозрачности и академичности нынешнего ректора Могилянки. Куда до этого беспристрастного зерцала истории каким-то "новым левым" или "сталинистам"!
Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 3 comments